Насильство та межі влади. Хто мав відновити порядок у Львові?

У документах про насильство йдеться не лише про кривду, а й про те, хто має право карати, стягувати борг, зачиняти крамницю або затримувати людину. Чотири справи 1605–1766 років показують, як подія перетворюється на справу певної установи.

Від події до судової справи

Зіставлені тут документи не описують одного конфлікту. Їх розділяють десятиліття, різні винуватці й відмінні правові ситуації: збройне шляхетське свавілля 1605 року, викрадення пекарів 1678-го, напад на школу 1694-го та суперечка про свободу підмайстра 1766-го. Поєднує їх спосіб представлення насильства. Скарга має викликати втручання влади, а втручання — відновити належний порядок судочинства. Насильство водночас стає правовим аргументом і засобом спонукати адресата до дії.

Слово «тумульт» уживаємо обережно. У джерелах воно означає заворушення, збіговисько, міські безлади; у листі 1694 року напад на школу прямо загрожує перерости в тумульт. Викрадення пекарів або збройні наїзди на маєтки мають інший характер. Об’єднання цих справ слугує порівнянню реакцій влади, а не припущенню про спільну причину. Із прочитання постає теза: відновити безпеку означає насамперед позбавити винуватця права самочинно чинити правосуддя. Звичаї, за яких шляхта Червоної Русі домагалася свого «правом і неправом», описав за судовими матеріалами Владислав Лозинський.

1605: хоругви не роблять групу військом

У двох листах від 20 і 21 липня 1605 року (132/1/31 та 132/1/32, другий — у двох примірниках) Сигізмунд III описує людей, які, привласнивши собі звання вояків, під хоругвами нападають на шляхетські й королівські маєтки. Канцелярія заперечує право групи виступати як військо: текст говорить про звання, хоругви та збройні дії, а не про одяг, тому його не слід перетворювати на розповідь про нападників у мундирах. Попередній заклик відшкодувати кривди й розійтися не подіяв; тепер адресат має співпрацювати з Єжи Мнішехом.

Мнішех, сандомирський воєвода, був львівським і самбірським старостою. 1605 рік — час, коли з Русі йшли набори на похід Дмитрія Самозванця, а після Лівонської війни країною блукали неоплачені загони. Листи не дозволяють визначити, з якого середовища походила ця група, або ототожнити її з пізнішими військовими конфедераціями. Невідомі її склад, чисельність і наслідки втручання. Адресата також не названо на прізвище; давня копія визначає його як старосту. Два примірники у справі 32 — це один наказ, а не два напади.

żołnierski tytuł sobie przywłaszczywszy pod chorągwiami zbrojno

1678: борг не виправдовує викрадення пекарів

Лист Яна III з Яворова від 13 серпня 1678 року (132/1/103) адресований не місту, а президентові, маршалкові й депутатам Коронного трибуналу в Любліні. Король повідомляє, що Вацлав Лянцкоронський зі спільником схопили двох пекарів із передмістя Львова, прив’язали їх до коня й утримували, посилаючись на нібито наявний борг. Документ перелічує порушення загального права, міської юрисдикції, привілеїв і громадської безпеки. Це скарга на насильство, але й захист меж міської влади над своїми мешканцями.

Король розділяє дві справи. Вимогу щодо боргу Лянцкоронський може заявити у львівському суді; справу про насильство передано Трибуналові. Король не визнає борг доведеним, а лише вказує, де його слід розглядати. Подальший пошук веде двома шляхами: до трибунальського провадження проти викрадачів і можливого процесу про заборгованість. Сам лист не повідомляє, чи пекарів звільнили. Таке шляхетське свавілля щодо міщан і мешканців передмість Львова добре засвідчене ґродськими актами, на які спирався Лозинський.

dwoch Piekarzow z okazyi praetendowanego u nich Długu

1694: книжки, школа й зачинений цвинтар

27 квітня 1694 року Ян III пише із Жовкви магістратові (132/1/112) про напад учнів парафіяльної школи, тобто латинської школи при катедрі, на руську школу при церкві Успіння Богородиці. Це була школа львівського Ставропігійського братства, заснована 1586 року й належна до найважливіших осередків православної, а згодом унійної освіти Речі Посполитої. За королівською розповіддю, нападники відбирали в дітей книжки й нападали на їхніх опікунів; раннє зачинення цвинтаря, тобто території довкола церкви, мало запобігти ескалації. Попередній короткий опис проєкту говорив про міську браму; прочитання документа вказує на цвинтар, що змінює простір події.

Король наказує розпочати провадження проти керівника нападників, якщо він є світською особою, підсудною міській юрисдикції; отже, втручання не скасовує відмінностей між судами. Він також згадує іноземного посланця, який спостерігав за подією, і побоюється перебільшеної розповіді за кордоном, але не називає його. Інституційний контекст братських шкіл подають праці Ярослава Ісаєвича та Лешека Цьвікли.

małym dzieciom książki odejmować i wydzierać

1766: дві суперечливі розповіді про свободу кравця

30 травня 1766 року рада Гданська відповідає Львову (132/1/147) у справі кравця Яна Коха. Спершу переказує скаргу: після закінчення річного контракту ремісника нібито примушували служити далі й ув’язнили. Потім наводить іншу версію, отриману від княгині Яблоновської через її секретаря: Кох нібито залишається вільним, заробляє і може виїхати. Цитуючи лише першу частину, ми отримали б розповідь про неволю; лише другу — запевнення, що кривди не було.

Цінність листа полягає в збереженні обох позицій в одному документі. Гданськ застерігає, що справа перебуває в королівських судах і що сам він не має повноважень її розв’язувати. Свободу підмайстра тут слід пов’язувати з контрактом, претензією на підданство, можливістю працювати й подорожувати, а отже, з цеховими правилами, які для Львова описала Луція Харевичова. Щоб встановити справжню долю Коха, потрібні подальші акти, а не вибір переконливішої версії.

non carcere detineri sed integra potius hic frui libertate

Що далі: відповідь, процес, виконання

Дослідження цих листів може відтворити шлях скарги: хто її подав, до якої установи вона потрапила і як названо порушення. Зіставлення прочитань допомагає також перевіряти поширені спрощення — наприклад, заміну хоругв мундирами або цвинтаря міською брамою. Проте виправлення прочитання — не те саме, що відкриття факту, невідомого історіографії.

Юрґен Гайде показав значення міського права для розуміння різноманітного Львова пізнього середньовіччя. Це порівняльна перспектива, висновки якої не переносимо механічно на XVII–XVIII століття. Наступне дослідження має пов’язати кожен лист із відповіддю адресата, записом у міських або ґродських книгах та судовим рішенням. Лише такий ланцюг дозволить відрізнити намір від виконання, а звинувачення — від факту, підтвердженого провадженням.

Література

Дослідження, згадані в тексті, та праці про судовий устрій і суспільство Львова XVII–XVIII століть.